Під окупацією. Два роки тому у наше життя ввірвалася повномасштабна війна. Ми не хотіли усвідомлювати, що вона – неминуча. Бо хіба здоровому людському глузду під силу збагнути, що у ХХІ столітті взагалі можлива війна такого масштабу? Давно розвіявся міф про те, що десь на болотах жили наші «брати», та те, що вони лізтимуть, як ті черви, на нашу землю, вбиватимуть, грабуватимуть, нищитимуть наші села і міста, – уявити було важко.
Холодний лютневий світанок відбився у долі кожного українця. Багатьох уже ніколи не повернути... Ми не знаємо, що нас чекає кожної миті. Та продовжуємо жити і вірити – буде Україна! Вистоїть, відродиться! Одна із тих українців, хто непохитно вірить у це, – Юлія Пінчук із Талалаївки. Саме під час війни ця молода жінка, котрій довелося місяць провести у ворожій окупації, повернулася у рідне селище і потихеньку розвиває власний бізнес.
Знаю Юлю від самого її народження. Гарно вчилася, змалечку виступала на сцені, як солістка, бо має талант та ще й навчалася одразу у кількох класах музичної школи. Займалася туризмом, і любов до подорожей не втратила в житті дорослому. Втім, вона стала юристом. Недовго працювала за спеціальністю, бо зрозуміла, що робота суто з документами не приносить бажаного задоволення.
Адже їй подобається праця у сфері обслуговування. Спробувала себе там – починала продавцем-консультантом. А на початок війни Юлія Пінчук уже була досвідченим керівником одного з магазинів відомого бренду у центрі столиці. Робота захоплювала. Звичайно, не в кожні вихідні вдавалося їхати додому. Та все ж, відпрацювавши тиждень, хотілося вирватися кудись із міста... Так вона розповідала не раз:
– Ви ж знаєте, як я люблю батьківський дім. Він виростав разом зі мною. Ніде більше у світі не знайдеш такої атмосфери, як тут! Моєму татові дуже хотілося, щоб я жила саме вдома. І я хотіла цього підсвідомо. Та думала, що це буде колись, пізніше... От вирішу, чим я займатимуся в Талалаївці, і приїду... До речі, ще до війни я зробила висновок, що тут, де, м’яко кажучи, з роботою «не дуже», ті люди, хто цього хоче, знаходять спосіб робити і заробляти. Багато хто працює, не виходячи з дому, через Інтернет. Хтось надає різні послуги – наприклад, швейні, манікюр, масаж, нарощування вій, ремонт техніки тощо.
Здається, ми недооцінюємо того, що Талалаївка має чудове місце розташування. Наше селище не було і не буде містом. І нічого у цьому немає поганого. Найближче місто – Ромни. Поїздом туди можна доїхати за 45 хвилин. Машиною швидше. Навіть якщо порівнювати з країнами Європи – розташування чудове! Наприклад, вироблене чи вирощене у Талалаївці реально продати не тільки тут... Я ці деталі обдумувала і до війни, навіть свій бренд оформила – виготовлення горщиків з бетону для сукулентів. Виготовляю на замовлення і продаю. Це – таке хобі, від якого отримую задоволення і, коли що, маленький бізнес... Та повернутися в Талалаївку я була ще не готова, хоч і розуміла, що такі серйозні зміни у житті треба робити у молодості. Коли повернешся у 50, знайти «нішу» для себе – все-таки важче, ти вже будеш тут чужий. Все змінила війна...
– Як дізналися про її початок?
– Спали з чоловіком у квартирі, яку винаймали в Києві. Сон перед світанком – міцний... Прокинулися, коли вже конкретно вибухало десь недалеко. Від новин в Інтернеті перехоплювало подих. Стіни здригалися... Тривожну валізу ми тримали напоготові, хоч і сподівалися, що не використаємо її. Тоді, розгублена і налякана, я вхопила із собою найцінніше з одягу – мою червону вишиванку і намисто, нові пальто і кросівки. І була впевнена, що цей жах ненадовго – через кілька днів зустрічатимемо наших визволителів. То як же без вишиванки?!
Закупили їжі і вирушили в Іванків, де живуть мама та вітчим чоловіка. Що міркували? З думками зібратися було складно. Хотілося швидше втекти подалі з великого міста. До Іванкова – всього 75 кілометрів, значно ближче, ніж до Талалаївки. Що ворог полізе з Білорусі, геть не думали. Прорватися було важко, але ми їхали вперед, – як виявилося потім, назустріч кацапам! Ось так одразу і потрапили в окупацію. 25 лютого рашисти повністю окупували Іванків...
Ми сподіваємося, що той місяць – найстрашніше, що вже було у нашому житті під час війни. Спочатку ми всі розгублено дивилися одне на одного. Хапали повітря, мов риба без води. Невтішні. У будинку немає підвалу, ховатися нікуди. Все це пролітало над нами щодня: ракети – на Київ, снаряди чи хтозна-що розривалося зовсім поруч. На десятий день зникли зв’язок і світло. Добре, що залишався газ. Ми зі свекрухою з усього, що було в морозилці, зробили консерви. Добре, що ніхто з нашої сім’ї не піддавався паніці. Не плакали, не впадали в істерику, хоча реально було дуже страшно. Крім того, що постійно щось летіло, стріляло, вибухало, ще й страшно було реакції загарбників, які сновигали вулицями.
– Та все ж люди якось спілкувалися?
– Лиха година об’єднала людей. Реально людям загрожував ще й голод. Адже більшість не мали вдома сільських запасів. Ніхто взагалі не знав – скільки триватиме така окупація і на скільки часу треба розтягнути наявну консервацію? Ситуацію рятували підприємці. Наша сім’я ніколи не забуде дійсно їхні подвиги у той час. Підприємець, який вирощує рибу, ризикуючи життям, разом зі своїми помічниками, виловлювали її й доставляли мешканцям міста. Це – в період між обстрілами і поза очима ворогів. На тій рибі і виживали містяни.
Хотілося хліба... Бо це, коли його вдосталь, ми можемо казати, що його «зовсім не їмо». Краще ніколи не відчути того, коли його справді немає. І запасів борошна не було. Знову ж, добрі люди виручали. Дали зерна... Господи! І це у ХХІ столітті! Ми на ручну кавомолку «Мрія» мололи зерно, пересівали і пекли такі собі перепічки... Наш друг поховав у дворі своїх батьків, які померли, мабуть, від страху та стресу! Це – те, про що треба розказувати і розказувати, і ніколи не прощати!
– Звідки дізнавалися про новини?
– Працювало радіо від батарейок. Вмикали час від часу. Ми навчилися розрізняти – хто і звідки стріляє. Наші літаки пролітали над хатами, але вони не стріляли там, де люди, а вороги цим користувалися. Найстрашніші – вуличні бої. Ти лежиш на підлозі і розумієш, що кожної секунди стіна чи вікно можуть бути пробиті. І все... Що тільки не передумалося. Я вела щоденник, я планувала, я вірила...
Неймовірно важко було від того, що я не можу нічого про себе повідомити батькам. Через два тижні окупації мені вдалося передати записку одному сміливцю, який, ризикуючи життям, перепливав човном річку, знаходив місце, де є зв’язок, і телефонував чи писав СМСки за списком рідним людей, які в окупації. Як я вдячна йому! Я подумки щодня виходила з батьками на зв’язок... Ось які рядки написалися мені на 22-й день війни. На жаль, я так і не встигла прочитати їх татові... Думала – колись, після Перемоги...
Десь за 300 кілометрів
Мої батьки і дім.
Не відчуваю я тих метрів, –
Тепло я чую, річ ось в чім.
В мені – частина вас,
Ви не переживайте.
Це доля випробовує нас.
Ви обійміться та одне одного кохайте.
На зорі ввечері дивіться:
В них є і я, і ви.
Тихенько Богу помоліться,
І будуть мир, і ми, і ви.
– Юлю, твій пост в Інстаграмі, який ти опублікувала після визволення, мабуть, не тільки я, вивчила напам’ять. Процитую:
«Доки п'ю чай, війна в розпалі, зло ще ходить нашою землею. Схід, південь постійно в боях, багато міст в окупації, це – жахливо! І я так тяжко сприймаю кожні новини, історії про людей, які там. Але буде день, коли звільнять захоплені регіони і зайдуть наші, – все так і буде! Тільки віра, тільки вона дає надію.
Я точно знаю, як це – знаходитися в окупації, як це – вірити так, як ніколи ще не вірила. І довіряти, довіряти своїм, із чистим серцем, з любов'ю. Коли мені було важко морально, я писала вірші і ставало легше, читала Кобзаря. Постійно планувала свій наступний день, що буду готувати, що попрати, що прибрати, максимально займала себе справами.
Був такий день – день коли вранці зайшов сусід і каже: «Наші вже тут, у центрі бачили хлопців із ЗСУ».
Ми відповідаємо: «Що – серйозно? Це – не сон?!»
Говорить: «Та має бути правда. Зустрів таку заплакану жінку. Думав, у неї – горе. Підійшов, а вона ридає, і розповідає: «Хлопче, нас звільнили, все, нема тут рашистів!»
І далі він каже: «Чесно, я подумав, що, певно, жіночка перенервувала, і їй – психічно погано».
І тут, доки ми стоїмо, про все це говоримо і ще ж не віримо, бо в ті часи там всю інформацію потрібно було перевіряти тричі, забігає до нас ще одна знайома. Через 10 хвилин зайшли ще декілька людей, і всі радіють – це перша, маленька перемога!
І ми вже знали, це вона – свобода!!!
Найцінніше. Свобода!»
– Коли ми, як і всі інші, хто міг ходити, просто виходив на вулицю і тішився свободою, побачили вперше, що сусідньої вулиці просто немає! І тоді вкотре подумали про те, що нам просто повезло! Ми вижили, отож треба жити далі, треба робити все, що можеш, сьогодні, там, де ти є!
Через кілька днів, як тільки через річку навели понтон, адже рашисти, тікаючи, зірвали міст, ми з чоловіком вирішили їхати у Львів. Їхали через зруйновану Бородянку. Я знімала, що могла і що не могла... У повітрі висів запах крові, людських понівечених тіл, пороху...
Дивишся на все це, ніби в реальності фільм жаху, і усвідомити не можеш. У Львові спробували зупинитися, пожити. Знайшли навіть роботу, та коли на СТО, де працював чоловік, «прилетіло», в одну мить вирішили їхати в Талалаївку. Немає в Україні місця безпечного, але ніде немає так, як вдома!
– Влітку 2022-го Ви започаткували в Талалаївці перший інтернет-магазин. Якось вивчали попит…
– Про підприємництво у рідному селищі я думала в окупації. Підприємець створює зручності іншим людям. Знаю, що товари у більшості магазинів у Талалаївці повторюються. Закономірно, що найбільший попит – на найбільш вживані. Та знаю, що люди цікавляться і товарами окремих брендів. Отож, зробила групи, оголошення, розсилки. Замовляла італійські сири, шоколад з Європи, спеції, потім європейську побутову хімію...
Та все ж, люди у сільській місцевості хотіли бачити пропонований мною товар наживо. На той час мій батько мав магазинчик будівельних товарів (на базарі), то й впустив по-сусідству мій лоток із товарами, який потихеньку розширювався, бо замовників у мене більшало. У неділю стала торгувати на базарі, у п’ятницю – на базарі в Срібному.
За перший рік роботи, можу впевнено сказати, знайшла свого клієнта. Зареєструвалася як підприємець і думала вирішувати щось із приміщенням. Та трапилося, як трапилося. У липні минулого року раптово помер мій тато. У нього було хворе серце – впевнена, що війна прискорила цей тяжкий момент. Дуже боляче, що він не побачить нашу Перемогу... Він, як і я, вірив у неї.
Та вийшло, як він і хотів... Я живу вдома. Приміщення іншого не шукала, поки що продовжила оренду того, яке знімав батько. Стараюся покупців забезпечити тими товарами, яких вони не знаходять в інших магазинах селища. А попит на них є, вивчаю його. Мій гіркий досвід окупації переконав, що підприємці у різній сфері – дуже важливі люди, особливо в сільській місцевості. Є плани на майбутнє, та це – вже інша тема...
– А бажання виїхати за кордон не було? Ти ж після окупації мала всі підстави шукати прихисток в іншій країні.
– Жодного разу не подумала про закордон навіть в окупації! Ні в якому разі не засуджую тих, хто поїхав чи ще поїде. У кожного свій вибір, своя життєва ситуація. Мій, якщо можна так сказати, життєвий девіз: «Попрацюй, погуляй, повчись, світ подивись та додому повернись!» Можливо, з часом я щось і зміню в роді заняття, але зараз треба щось робити там, де ти є. А я – вдома! Розвиваю свою маленьку справу, роблю, нехай невеличкі, але стабільні донати для підтримки ЗСУ, бо тільки дякуючи їм, ми можемо просто жити!
Доля кожному дає якісь випробування. Життя в окупації зміцнило відношення до цінностей. У тебе є можливість жити там, де тобі найтепліше – живи і радій, що у тебе є таке місце на землі! У тебе є СВОБОДА – цінуй її!
Олександра Гостра
